Формування та основна проблематика ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМу
Обмен учебными материалами


Формування та основна проблематика ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМу



У XX ст. відбулось своєрідне переосмислення проблеми людини у філософії, або й навіть її перше надзвичайно гостре осмислення саме у плані намагання з'ясувати, що, власне, робить людину людиною. Сталося так, що основні течи антропологічного напряму сформувались у XX ст. Це екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, певною мірою - фрейдизм та неофрейдизм їх парадигми окреслились достатньою мірою у 20 і 40-і роки. Основні течії антропологічного напрямку філософи XX ст. Екзистенціалізм, філософська антропологія .персоналізм, фрейдизм, неофрейдизм

Провідна ідея екзистенціальної філософії полягає у вирізненні в сфері людського буття двох способів буття (модусів): 1) існування; 2) екзистенції. Під існуванням екзистенціалізм розуміє таку форму буття людини, при якій для з'ясування людської поведінки, її устремлінь та дій нам не потрібно виходити за межі поняття життя, як його інтерпретує біологія. "Існування" переважно стосується задоволення зовсім не складних прагнень, спільних для людини й тварини, хоча їх досягнення можливе за допомогою надто складних засобів, якими володіє техніка й цивілізація. Іншими властивостями наділений "модус екзистенції". Це така постать буття, що не тільки не тотожна з "біотичними" настановами, а й їм протиставляється, тому здатна у своєму антагонізмі таке існування "відштовхнути" і тим самим внутрішньо його "перерости". [...]. До рівня екзистенцій людина підноситься лише тоді, коли вона перемагає в собі те, що в ній лише людське (бо водночас воно й тваринне). Це необхідно для того, щоб відчувати, творити щось у певному розумінні "надлюдське", неминуще, здатне переступити потреби життя в біотичному розумінні. Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії, яка виникла на початку XX ст. феноменології Е. Гуссерля (\ 859-1938). За своїми змістом феноменологія займає проміжне становище між сцієнтистсько"" методологією та антропологією і культурологією. У першій половині XX ст. феноменологія була досить поширеною і навіть модною філософією. Е.Гуссерль підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменам, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з'явилося ("феномен" із давньогрецької - явище, з'явлення). Чи існує щось поза феноменом - питання некоректне, адже свідомість принципово нездатна мати справу з чимось, що не сприйнято нею. А сприйняте і є феномен. Якщо це так, то слід усі маті судження будувати лише на основі дослідження феноменів.



Е. Гуссерль міркує так: феномен наявний у свідомості; отже, він у ній вибудований. Оскільки дії свідомості с для неї самої прозорими, вона може відновити ті найперші власні акти, якими вибудовувався перший "ейдос" (образ та внутрішній сенс) предмета. Коли така процедура очищення дій свідомості від усього зайвого, привнесеного у феномен звичками, наявними поясненнями світу і т. ін., буде здійснена (Е. Гуссерль назвав її "феноменологічною редукцією"), ми отримаємо смислову основу предмета. Е. Гуссерль вважав, що така основа с єдино надійним і остаточним знанням, адже, забравши це із свідомості, ми просто залишимо й порожньою. Отже, найперший та неподільний предметний зміст свідомості є вічним, незмінним і у плані значущості - найнадійнішим знанням, винайдення якого дасть можливість розв'язати цілу низку наукових проблем.

Пізніше феноменологію почали запроваджувати у різні сфери людської діяльності; наприклад, у сферу мистецтва, бо мистецтво безсумнівно має справу перш за все та переважно із феноменами. Так само широке використання знайшла феноменологія у культурології, соціології та політологи; зокрема, в останній її методи використовують задля створення політичного іміджу (образу) різного роду політичним діячам.

Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен принципово інакше: якщо феномен - це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб'єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності.

Засновником філософії екзистенціалізму вважають німецького філософа,

колишнього асистента Е.Гуссерля, М-Хаидеггера (1889-1976), хоча сам він так не вважав і навіть називав свою філософію інакше "фундаментальна онтологія". Проте у центрі його роздумів, безумовно, знаходилась людина. Присутній був у М.Хайдеггера і Інший, принципово важливий для екзистенціалізму момент: розглядати людину не ззовні, не як об'єкт спостереження га вивчення, я із середини її феноменального світу. За М.Хайдеггером, існує принципова відмінність між людиною та

32. Філософія неотомізму.

Серед релігійних напрямків сучасної філософії чільне місце посідає неотомізм, що своїм джерелом має філософську та теософську спадщину Томи Аквінського. Серед найбільш відомих представників неотомізму є Ю.Бохенський (1902 р.), Г.Ветгер (1911 р.), Ж.Марітен (1182 -1973 р.), Е.Анрі Жільсон (1884 -1978 рр.).

На відміну від інших філософських шкіл, які постійно акцентують на своїй новизні та оригінальності, неотомісти бачать своє завдання у строгій прихильності ортодоксії і у вірності догматичній традиції, у вірності вченню Церкви. Вони не намагаються віднайти оригінальну систему, а навпаки - уникають цього і мислять згідно з традицією.

Теоретичним фундаментом неотомізму служить схоластична філософія Тоіми Аквінського. Заслуга його перед Церквою полягає в тому, що він створив філософську систему, яка не протиставляла арістотелізм католицькій догмі, але використала його для обґрунтування і захисту католицького віровчення.

Замисел Аквіната не відразу був достатньо оцінений Церквою, але коли наслідки його впливу почали давати свої плоди, Тома отримав визнання схоластичних теологів. Його вчення лягло в основу неосхоластики.

Наріжним каменем неотомістського вчення є гармонійна єдність віри і знання. Релігійна віра і раціональне пізнання, твердять томісти, не суперечать одне одному, не виключають одне одного, а при правильному вживанні доповнюють себе. Це не антиподи, а два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї і тієї ж цілі. Джерело віри в кінцевому рахунку божественне Одкровення. Істини цього джерела абсолютні і безумовні, джерело раціонального пізнання — людський розум Але за своєю природою розум скінченний і обмежений. Не все доступне людському розуму і не завжди на нього можна покластися. Існують істини, яких людський розум не здатний осягнути, і тільки Об'явлення відкриває нам таємниці буття

Офіційна догматична формула, що виражає томістичну концепцію взаємовідносин філософії та релігії, гласить - «Філософія служниця теології». «Філософія повинна бути служницею логії тому, що вона: 1) прокладає дорогу до віри, встановлюючи приклад, духовну природу душі, буття Бога і т.д.; 2) тому, що вона не може довести істин Об'явлення, але може показати, що вони не суперечать розуму, 3) тому, що у всіх тих випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов'язаний, коли з'являється необхідність, виправити свої висновки відповідно до більш достовірної істини віри. І ще одна схоластична аксіома, ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається хибним у теології

Головним обов’язком філософі в неотомістичному розумінні є довести, що Бог існує. Це пізнання доказується філософією тільки на ґрунті і через пізнання створеного Ним світу. На відміну від інших наук теологія -наука вищого рангу, вона не тотожна іншим наукам, але аналогічна їм. Аналогічна тому, що коли інші науки вивчають свій конкретний предмет, вона вивчає свій абсолютний предмет. Тим не менше, богопізнання залишається пізнанням особливого ролу - не адекватним пізнанням, а пізнанням за аналогією.

Розуму закритий доступ до богопізнання. Доказ буття Бога не може бутиданий наоснові недоступного йому богопізнання. Він повинен бути даний на підставі світопізнання: пізнання творінь повинно служити логічною основою висновку про їх Творця. Томізм висуває п'ять шляхів раціонального обґрунтування буття Бога.

1

. На підставі всезагальної причинової зумовленості робиться висновок про абсолютну першопричину.

2

. На підставі наявності руху отримується висновок про нерухомого першорушія; іншою версією цього доказу є умовивід про те, що перехід від можливості до дійсності завжди передбачає дійсність, яка здійснює цей перехід.

3

. На підставі випадковості всіхскінченних речей робиться висновок про те, що завипадковістю стоїть необхідна істота.

4

. З недосконалості творінь рооиться висновок про більш досконале бутті.

5

. Телеологічний доказ ґрунтується на порядку та доцільності, які панують у світобудові, як свідчення на користь розумного і доцільного Зодчого світу.

Особистість в неотомізмі є непохитною самодіяльною духовною субстанцією. Атрибутами особистості є свобода, самосвідомість, здатність виявлення в духовному акті.

Людське суспільство у соціально-політичній філософії неотомізму розуміється як природне суспільство. Його основні форми: община, професія, батьківщина, держава. Відмінність між людьми виводиться з розподілу праці і представляється в своїй основі відмінністю між професіями. Неотомісти твердять, що існують три типи відносин особистості до суспільства, пов'язанііз соціальною організацією: індивідуалізм, колективізм і солідаризм. Відкидаючи індивідуалізм і колективізм як хибні крайнощі, неотомісти пропагують солідаризм, що ґрунтується на християнському принципі любові до ближнього. Після Другого Ватиканського собору (1962 - 1965 рр.), який здійснив перебудову Католицької Церкви, її модернізацію, неотомізм все більше відчуває вплив феноменології, релігійного екзистенціалізму, персоналізму та еволюційно-спіритуалістичного вчення Тейяра де Шардена.


Последнее изменение этой страницы: 2018-09-12;


weddingpedia.ru 2018 год. Все права принадлежат их авторам! Главная